Кампанія Симоненка: кого веде у Раду "головний комуніст"
Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Комуністична партія України схожа на морську свинку. Як морська свинка не має жодного відношення до свиней і до моря, так само і українська комуністична партія не є ані комуністичною, ані українською.
І справа навіть не в тому, що заклики до класової боротьби з вуст людей, що живуть на широку ногу в розкішних особняках, носять ексклюзивні швейцарські годинники і відпочивають на престижних курортах, виглядають, м'яко кажучи, лицемірно. Ленін теж любив Швейцарії, і це не заважало йому ненавидіти буржуазію. Зрештою, ще сто років тому Роберт Міхельс сформулював свій "залізний закон олігархічних тенденцій", переконливо показавши, що на певному етапі розвитку будь-якої соціальної групи її керівництво неминуче відривається від "широких мас".
Тому не варто звинувачувати Петра Симоненка і його співтоваришів у відірваності від народу, інтереси якого вони так завзято захищають. Справа не в гедонізмі ленінців. Просто як люди, вірні марксистсько-ленінському вченню, комуністи змушені "дотримуватися" законів матеріалістичної діалектики, які, власне, і "велять" їм відірватися від народу. Загалом, з величезним контрастом в рівні життя між "авангардом пролетаріату" і самим пролетаріатом трудящим доведеться змиритися - розкішно жити не заборониш.
Проблема в іншому. Здається, ідеологи нинішньої КПУ остаточно втратили зв'язок не лише з конкретно-історичною реальністю, але і з живою традицією марксистсько-ленінського вчення як такого.
Наприклад, нинішні комуністи призабули, що поряд із соціально-економічним гнітом трудящі можуть відчувати і національний гніт, проти якого українцям доводиться боротися навіть в умовах "незалежної" України. На жаль, чути про випадки захисту "українськими" комуністами права українських трудящих використовувати в усіх сферах діяльності рідну українську мову якось не доводилося. Навпаки, прикриваючись риторикою інтернаціоналізму і боротьбою проти буржуазного націоналізму, КПУ фактично виступає проти будь-яких форм національно-культурного відродження українців.
Більше того, хоча в усьому світі і в усі часи комуністи та інші представники лівих ідеологій вели і ведуть не тільки класову боротьбу проти капіталу, але й паралельно національно-визвольну боротьбу проти колоніального поневолення, нинішня КПУ вперто відстоює інтереси колишньої метрополії.
У питаннях теорії і практики класової боротьби українські комуністи відійшли ще далі від марксистсько-ленінського вчення.
По-перше, сучасні комуністи, висловлюючись мовою вождя пролетаріату Володимира Ульянова, є типовими опортуністами і колаборантами. Замість революційної боротьби Симоненко і компанія не просто бажає співпрацювати з владою буржуазії і великого олігархічного капіталу - вони часто входять у правлячу коаліцію, тобто, по суті, стають владою.
По-друге, авангард пролетаріату палець об палець не вдарив для розвитку робочого руху, просвіти трудящих, формування у них класової свідомості й почуття солідарності. У той час як весь світ стрясають один за одним страйки і демонстрації протесту (причому, далеко не завжди мирні) українські товариші мирно попивають коньячок в буфеті ВРУ зі своїми колегами - олігархами, буржуїнами, кровопивцями. Втім, все це може легко змінитися.
Список відвертих нісенітниць, якими наповнена як риторика, так і практика КПУ, можна продовжувати і продовжувати, але навіть викладеного вище достатньо, щоб зрозуміти очевидну істину: соратники Петра Симоненка повільно, але впевнено перетворюються з машиністів "локомотива історії" на хранителів "переказів старовини глибокої і справ давно минулих днів", безутішно оплакують радянське минуле.
Між тим, комуністам варто було б подумати про майбутнє. Попри заяви скептиків не виключено, що воно у комуністів таки може виявитися світлим. В умовах кричущої соціальної несправедливості потенційна електоральна база Комуністичної партії в Україні буде тільки збільшуватися. І перешкодити цьому не в силах ані ідіотичні суди проти КПУ, ані спроби її заборонити.
Після фінансово-економічної кризи в усьому світі зростає популярність лівих ідей, що робить і марксизм, і марксизм-ленінізм предметом творчого переосмислення, яке вдихає нове життя в ідеологію, поспішно поховану Френсісом Фукуямою на початку 90-х років минулого сторіччя.
Більше того, такі актуальні, щоб не сказати модні течії, як антиглобалізм, феменизм, екологізм і енвайроменталізм теж мають свої інтелектуальні джерела в марксизмі. Все це відкриває великі перспективи для трансформації і модернізації комуністичної ідеології, яка може бути привабливою не тільки для бабусь і дідусів, які ностальгують за дешевою ковбасою і горілкою часів СРСР, але й для молодих, прогресивних, продуктивних людей. Щоправда, для того щоб зловити і використати цей "тренд", українським комуністам варто було б "омолодитися" і "збагатитися" начитаними університетськими хлопчиками і дівчатками.
Список кандидатів від Комуністичної партії України свідчить про зворотне - у першій двадцятці лише двоє претендентів на депутатський мандат молодше 40 років. Крім того, назвати Сергія Храпова і Євгена Царькова інтелектуалами язик не повертається. Також ніяк не вийде назвати їх і "новими обличчями" - і той, і інший вже мали можливість попротирати штани в парламенті.
Ще більш сумно в цьому плані виглядають інші чи то стовпи, чи то пні українського комунізму: Адам Мартинюк, Катерина Самойлик, Василь Сіренко, Петро Цибенко, Євген Мармазов, Алла Александровська та інші "відповідальні товариші", яких, як кажуть у народі, смерть відпустила сходити в туалет, а вони поперлися в парламент.
Коротше кажучи, беззмінному лідеру партії Петру Миколайовичу Симоненку потрібно терміново щось або когось міняти, інакше Комуністична партія України може канути в Лету цілком природнім шляхом - смертю від старості.
